sprovans.com.ua — СІМ ДІАЛОГІВ КОЛЬОРУ ЛАВАНДИ

Хмельницька область, курорт Сатанів

Реальна історія, яка може трапитися з тобою

«Пока жива, с тобой я буду –

Душа и кровь нераздвоимы…»

Александр Кочетков, «Баллада о прокуреном вагоне»

Від автора. Якщо ці півтори тисячі слів навчать тебе любити себе, я буду щаслива. Мерсі!

 

Тамара Пальонко

Частина перша. Пасажі.

Вони знали одне одного все життя і якось навіть домовилися померти в один день. Молоді й завзяті, вони викликали захоплення і заздрість у багатьох. Вона – цілеспрямована, креативна і витончена, завжди знаходила потрібні для нього слова і знала все, чим можна його порадувати. Він – здоровий, красивий і сильний, зранку до вечора працював і робив навіть більше, ніж міг, аби тільки вона почувалася щасливою. Течія буття несла їх невідомо куди, однак попри все вони знали – ми будемо разом…

Цей день рано чи пізно мав настати. І таки настав – вона засоромилася його, вибираючи нове вбрання для вечірки. «Відірвися від телевізора, покинь піцу і нарешті поглянь на себе в люстерко». - «Ща-с. Я наробився і маю право на релакс. Вік уже не той. Мені б спокою, комфорту, чогось смачненького…» – «Я працюю не менше за тебе, але ж не плачу за минулим, а намагаюся кожен день прожити у гармонії та злагоді з собою і тобою». – «Хочеш знати, чим займався я? Працював удень і вночі, харчувався «підножним кормом», не висипався, допомагав усім, аби ти стала тим, ким є». – «Я постійно вдосконалювалася, навчилася радіти кожній дрібничці, а ти обважнів, став неповороткий і крекчеш, піднімаючись сходами, як стариган». - «Стариганів теж хтось любить. А ти не дбаєш про мене. Знайди собі молодшого…» - «Це не виправдання не слідкувати за собою. Ось абонемент у спортзал, басейн, зрештою є гантелі і можливість бігати в парку». – «Шукаєш об’єкт для кпинів? Ще порадь «меньше лопай, больше топай». Він ображав її не зі зла, а так, ситуативно підколював, бо затямив – вона нізащо його не покине.

Суперечки стали незмінним атрибутом їхнього життя і поволі вони віддалилися одне від одного. Вона росла у власних очах і насолоджувалася увагою колег і близьких. Він перестав споглядати себе у дзеркалі і, прокинувшись, передусім думав чим поживитися і де відпочити. Це ставало нестерпним. Не рятувала навіть щоденна коробка еклерів на столі поряд з пакетиком немісилу. Крапку поставив лікар: «Йому потрібна Ваша турбота і любов. Інакше увімкнеться програма самознищення, перед якою ми безсилі». Вона плакала, мордувала гугл, розпитувалася старших, жаліла його і виконувала всі забаганки.

Розчарована безрезультатними пошуками рішення, увечері лагідно запитала: «У тебе є мрія?». На диво, він відгукнувся одразу: «Я ніколи не був у Провансі. Ти ж знаєш, це у Франції». – «Значить, будеш. Заслужив»,- резюмувала вона, адже ніколи не порушувала свого слова… 

Частина друга. Бонжур, мадам!

Діалог перший. Рандеву. «Як тихо! Бачу небо, сонце і безкінечні лавандові поля. Чую звуки прибою, а де ж море?» - «Воно ще спить у басейні, а морський шум – це шелест лісу, в якому дуби сильніші за час. Перегукування морських камінчиків – це стукіт палиць для скандинавської ходьби, які дадуть тобі силу долати кілометри гірських стежинок без зусиль». - «Спершу слід добре підкріпитися. Енергетичні напої тут є?» - «Розслабся. Є інше - джерельна жива вода з цілющою силою, що вгамує спрагу вражень, дозволить тобі легко рухатися і досягати мети». - «Ні-ні, яка мета без добрячого сніданку? І не проси, я не зрушу з місця. Треба переглянути стрічку новин, фейсбук, добірку свіжих анекдотів, останню серію...» - «Я призначаю тобі побачення у білій альтанці, де справжній французький шансон і авторські наїдки. О’ревуар!». Забутий ноутбук сирітськи чекав на лавочці, поки вони насолоджувалися чистим повітрям, мальовничими краєвидами, вишуканою їжею. Прогулянка лісовими нетрями біля водоспаду, аромати літніх трав, сон на вуликах повернули їх у молодість. Розкіш природи і спілкування поволі стирали грані невдоволення і непорозумінь. Гаджет так і не дочекався господаря. 

Діалог другий. Букет. «Ти знову зрадила мене – погналася за враженнями, а до моїх болячок байдуже! Ноги гудуть, судомлять, кілок у попереку, спина мов палицями побита. Так, де мої знеболювальні, заховала?» - «Ми не брали їх з собою. Я познайомлю тебе з мсьє Д’Арсонвалем – він зарадить твоїй біді, якщо це справді недуга, а не печалька за телевізором». - «Чим цікаво? Французьким прононсом чи пучком польових квіток? Ой-ой…» - «Букетом нових відчуттів, на які здатні мікротоки і магнітні поля, суміші прованських трав. А будеш вередувати – вкину в бочку і приготую на пару». - «Схаменися! Я не парова котлетка, а людина». Коли він повернувся від компанії дівчат у лавандових шатах і задоволено погойдував ногами за склянкою кефіру з насінням чіа, їй спало на думку, що нові знайомства у Провансі йдуть йому на користь. «А знаєш, цей мсьє Д’Арсонваль виявився своїм хлопцем, а не шарлатаном. Магніт якісь чудеса, як факір, робить. Твоя «пароварка» розслабила так, що на масажі задрімав. Прогуляємось до монастиря?». Сповнений енергії, дорогою він аж підстрибував, захоплено розповідаючи про нові плани «коли наберуся сил». Вона слухала, з усім погоджувалася і обережно мріяла про те, як знову, не кульгаючи, він легко носитиме її на руках. 

Діалог третій. Тет-а-тет. «Ти чула, що всі хвороби від стресів, тобто «от нєрвов»? На те й відпочинок придумали, аби всілякі там робочі моменти, клопоти, напруження зовні за дверима лишати. А як їх залишиш, коли вони у голові як шпичка під нігтем засіли? Не вигнати й не викотити нічим». - «Моя улюблена геометрична фігура – куля, символ досконалості, бо однакова з усіх боків. Як перлина – проста й незбагненна водночас. Я хочу вас звести тет-а-тет. Сподіваюся, ти будеш на висоті». - «І пірнати за нею доведеться?» - «Ти ж не боїшся водної стихії...». Він приготувався до випробувань і дискомфорту, але натомість довелося боротися з собою – перлини таки зробили свою антистресову справу. Знайомство з ними не хотілося припиняти за жодних обставин і навіть ранкова склянка з кисневою пінкою нагадувала про чуттєву зустріч. «Звідки у неї стільки терпіння і вміння прощати мої слабкості», - розмірковував він, коли вона невимушено запропонувала зустрітися їм ще раз. Майже невагома прозора кулька води набула такої значущості, що затопила розкол недовіри, сформований за багато років спільного життя. 

Діалог четвертий. Фондан. «Хочу шоколаду!» - «Будь сильним. Тут дієтичне здорове харчування». - «Мені не вистачає ендорфінів! Я впаду в депресію. Купи хоча б шоколадний фондан!» - «Тут є дещо набагато краще. Шоколад ти з’їси за кілька хвилин, а так насолоджуватимешся ним півтори години. Ну-бо, погоджуйся!». За дві години вони знову зустрілися і їй здалося, що це хтось інший. Спокійний, умиротворений, оповитий неймовірним ароматом гарячого шоколаду і мигдалю він чомусь нагадав їй улюбленого ведмедика Тедді з дитинства. Вона вдихала його запах, торкалася кінчиками пальців, переймалася романтичним настроєм і тихо раділа. Про всяк випадок придбана раніше плитка шоколаду залишилася самотньо лежати на трюмо. 

Діалог пятий. Роден. «Мені здається, чи я справді виглядаю краще? І ніяких гантелей, тренажерів, марафонів…» - «Це все правильна їжа, свіже повітря і рух. Однак, як кажуть скульптори, відсікти зайве можна й треба». – «Ти хочеш, щоб мене обтесали як каменюку?» - «Не тебе, а пам’ятник шкідливим звичкам. Згадай з чого, за легендою, зроблена людина». - «З глини?». Він і не здогадувався, що глина є блакитна, біла, молочна, зелена, а в міцних і водночас ніжних руках місцевих роденів, під плівкою, в затишних кімнатах з ароматом лаванди вона забирає з його тіла і волосся оте зайве й непотрібне, що не давало дихати, рухатися, очиститися. Тіло ставало слухняним, а її слова схвалення краще за руки найвидатніших скульпторів світу надавали йому досконалості. 

Діалог шостий. Реверанс. «Ти майже не спала. Знову погані сни?» - «Я думала, вони залишилися вдома, а вони наздогнали мене тут». – «Зубаті й хвостаті чудовиська – це лише фантазія. Проганяй їх або пий снодійне». - «Це нічого не змінить. Уві сні я піднімаюсь високо-високо, а потім падаю вниз, у глибоку прірву. А там…» - «Щоб не боятися висоти, треба піднятися ще вище, а прірва виявиться звичайною ямкою, якщо спуститися в неї. Я знаю де це можна зробити і віднесу тебе». - «Будь обережним, не віддавай мене на поталу страховиськам». Вони стояли на вершечку стародавнього храму, який бачив на своєму віку сотні тисяч таких самих людей, пережив смерть своїх творців, війни і руїни, відродився з попелу і знав, що простоїть ще не одне століття. Дихалося напрочуд легко. Здавалося, що до неба можна доторкнутися рукою, погладити сонце, а все земне нагадувало згори рухливу настільну гру. Крутими сходинками вони спустилися до прохолодної аскетичної келії монахів, що єдиним малесеньким заґратованим віконцем визирала у кам’яну прірву. Її огорнув спокій, його – впевненість, що тепер уже точно все буде добре. Вночі вона спала так міцно, що ранок видався початком не нового дня, а нового життя. 

Діалог сьомий. Же тем. Вона довго й марно шукала його, мобільний не відповідав. Нарешті помітила в альтанці – зачудована ідилією побаченого, застигла на місці. Він сидів на дерев’яній лавочці в доволі мирному оточенні: на руках, притулившись до грудей, зручно вмостився місцевий улюбленець кіт, а на краєчок кросівка поклав морду чорний собака. Всі троє мовчки літали у своїх світах і просторі. Але центром тяжіння цієї компанії все ж був він – рідний, добрий, неповторний, якого знала і любила все життя. 

Частина третя. Знову ми.

Вони вийшли з арки і одночасно запитали чи то одне в одного, чи то в когось невидимого і всюдисущого: «Ми повернемося сюди ще?». Засміялися власній синхронності, взялися за руки, оглянулися. Над білим велосипедом на лавандовому тлі веселими промінчиками їх проводжав «Сонячний Прованс».

Її звали Душа, його – Тіло. Їм пощастило знову стати одним цілим. Собою.